« Скелі Довбуша»     

Сюди ніколи не заросте стежина. Як на прощу, кожен день приходять десятки, сотні людей. Перед кожним розкриваєтся дивовижне і хвилююче видовище серед букового пралісу, проходять в уяві картини минулого . Скельно - печерний масив став особливим об'єктом , над вивченням якого потрудилось немало дослідників. Але що це було : витвір природи, позначенй діяльністю людини, скитсько- монастирське святилище , гірська оборонна фортеця чи середньовічний шляхетський замок так і лишаєтся загадкою. Десь обірвався зв'язок століть…Це було давно, за незапам'ятних часів. Тому ця унікальна старожитність інтригує ще більше. В Карпатах такі скелі пов'язують з іменем легендарного ватажка опришків -Олекси Довбуша. В карпатському краї знаходятся чимало скель чи окремих каменів, в народі названих Довбушевими, але Бубниські вражають своєю величчю , красою та найбільш овіяні легендами. Приїжджайте і вони зачарують Вас!

За 12 км на південний захід від Болехова, неподалік села Бубнище, на висоті 668 м над рівнем моря розташований унікальний скельний комплекс, названий на честь легендарного опришка Олекси - „Скелями Довбуша". Це неповторне за своїми формами і розташуванням нагромадження гігантських скель, каменів, що нагадують дивовижні істоти, покраяне глибокими, завжди темними ущелинами, ямами, потаємними ходами та стежками. Ущелини то розширюються, утворюючи печери, то звужуються до маленьких щілин. їх дно завжди вологе, вкрите занесеним сюди ґрунтом і листям. Коли стоїш на дні у негоду, вітер проривається у лабіринт скель, наповнюючи його загадковими звуками.
Химерні нагромадження піскових скель утворилися більше 70 мільйонів років тому на дні теплого моря. Перед зором цих дивних природних творінь вервечкою пройшли всі геологічні, біологічні, історичні епохи від трилобіта до людини. Динозавр та лев залишили тут свої „портрети".
Кам'яний лабіринт шириною 200 м тягнеться на захід майже 1 км, над ними змикається буковий та смерековий ліс. Тихий шелест, м'який килим із віковічних нашарувань листя і хвої... А навкруги приливається чиста синява, що закінчується на обрії жовтим колоссям збіжжя.
З півночі, мов сторож входу у цей дивовижний лабіринт, стоїть одинокий кам'яний велетень висотою 50 м. Його основа має приблизно 6x8 метрів. Камінь незвичайний за формою, покраяний вертикальними тріщинами.
За півтори сотні метрів від нього розташована інша група кам'яних сторожів, а далі на схід вони виринають наче воїни, що підіймаються з долини на гору.
Таємничість збуджує уяву, думки. Тут віє давниною, історією, яка ніби промовляє з кожного каменя, з кожного куточка. Ось стрімка прямовисна скеля висотою 40м. Тонесенько, ледь помітною смужкою тягнеться по ній все вище і вище стежечка, що іноді звужується до 20 см.
На південно-західному куті кам'яної гряди залишено невеликий (40x60 м) клаптик рівного, майже горизонтального майданчика. З півночі та півдня він притулився до крутих скель, із заходу та південного-заходу його оточує штучний рів шириною до 6 і глибиною до 3 м. У давнину рів був, безумовно, глибший. Паралельно до рову територія двору захищалась валом, який пізніше обмурували камінням. Декілька окремих скель північно-західного крила, які прилягають до цього невеликого дворика, розділені між собою глибокими ущелинами, що були використані під забудову. Можна побачити багато пазів та зрубів. Система сходів та скельних „галерей" виводить відвідувачів на середню та верхню частини скель, де також збережені сліди забудови.
Це явна фортеця періоду X ст.
Для забезпечення гарнізону фортеці водою тут видовбали квадратну цистерну, яка наполовину зараз засипана, але має ще глибину 4 м. Це вказує на можливість зберігання в ній значної кількості дощової води. Цистерна видовбана у природній ущелині, яку розширили. Враховуючи нахил рельєфу ущелини, для вигідного переходу тут вирубано сходинки, а верх „тунелю" перекритий кам'яним склепінням.
Відомий науковець Михайло Рожко, детально досліджуючи скелі, здійснив аналіз розчину кладки перекриття і відніс його до другої половини XIII ст. У розчині, крім вапна, знайдені характерні для галицької архітектурної школи домішки деревного вугілля та подрібненої випаленої глини.
У скельних „стінах" вибито декілька печер. Вони вирубані у моноліті північно-західних піскових скель. Три печери - штучного походження, а для четвертої (друга в ряду) використано природну ущелину.
Печерні приміщення мають чіткі геометричні форми, правильні пропорції, рівні поверхні вертикальних стін, досить точну прямокутність, чисту обробку стелі.
Фактура обробки каменю вказує на те, що печери вирубувались, а поверхні вирівнювалися малим, дуже твердим інструментом, тому рельєф насічки не перевищує 1,5 см. Слідів шліфування у жодному приміщенні немає. Враховуючи характер тесання та чіткі геометричні форми приміщень, архітектор-реставратор Зеновій Соколовський відносить ці печерні споруди до X ст.

Перша, ліва печера, розташована на сучасному рівні природного дворика, вирубана у крайній скелі, яка межує з оборонним ровом. Печера має розміри 2,9 х 6 м. Стеля її імітує форму склепіння. Вздовж північної та південної стін зроблені кам'яні широкі лави. Перед входом вирубана невелика ніша, над якою є ще одна у вигляді неглибокої частини приміщення другого ярусу. З боків печери добре помітні сліди прилягання дерев'яної забудови.
Друга печера розташована в неширокій, але високій природній ущелині. Це двоярусна споруда, вирубана у бокових скельних стінах. Чітко простежується система повздовжніх пазів для дерев'яних конструкцій перекриття.
Третя печера - тристінне приміщення, вирубане в суцільній скелі, трапецієвидної форми. З боку дворика перед приміщенням вирубана тераса, яка підводить нас до четвертого приміщення.
Відсутня тепер четверта стіна була зведена з каменю і стояла ще у XIX століття. Третя та четверта печери об'єднані не лише штучною платформою, але й „дашком" (навісом).
До приміщення четвертої печери вхід через невеликий коридор, де добре простежуються сліди одвірків, стіни непрямолінійні, нерівні стеля та підлога.
Оборонні стіни завершувалися виносними галереями, які відомі у пізнішій українській оборонній архітектурі (ХУ-ХУІ ст.) під назвою „маши-кулі".
Ворота та в'їзд на територію укріплення проходили через рів, вирубаний у скелі. Внутрішня частина мосту піднімалась. Воротна вежа у верхній частині мала виносну галерею, від якої залишився профіль, вирубаний у скелі.
Крім оборонних споруд по периметру двору та будівель, розміщених на скелях, комплекс Бубнища мав ще й додатковий захист.
З північно-західного боку знаходиться стрімка, неприступна, уже згадувана скеля у вигляді одинокого „пальця", що має висоту 27 м. На рівні вершини там була влаштована триярусна оборонна вежа. Тут могло проживати 27 - 50 воїнів. Подібні вежі, „донжони", височіли в ХІІ-ХШ ст. не лише на нашій території, а й по всій Європі. Вони призначалися для захисту підступів до укріплень, а у замках часто були останнім пунктом опору (замки у Пневі, Раківці). З півдня цей скельний „донжон" був оточений водоймищем, від якого простежуються залишки греблі. Захист водою широко використовувався у Звенигороді, Галичі, Луцьку, Тустані. Забудова наскельного комплексу Бубнища має добре організовану систему оборони, що вказує на її особливе призначення, яке, однак, не може бути пов'язане з його сакральним призначенням. Підтвердженням є той факт, що Бубнище навіть у XIV ст. було значним опорним пунктом. А. Петрушевич вказує, що у цей час тут стояв угорський гарнізон під керівництвом Емерика Бубола (від цього можлива назва села), який, як і у Тустані, чинив опір польським військам під час захоплення ними території Галичини.
Дерев'яна наскельна забудова Бубнища належить до рідкісних явищ, а її наукова реконструкція має до 90% достовірності.

Винятково вдале поєднання, а в окремих місцях і доповнення дерев'яної забудови природними скелями створювало цільний архітектурний образ. Цей образ надихав наших далеких предків, вселяв і впевненість, що їх не переможуть. Не випадково так багато легенд та переказів пов'язано з цією пам'яткою, яка має велику популярність серед населення і давно привертає увагу науковців та безлічі туристів з України та з-за кордону. У народі печери називають Довбушевими, хоч добре відомо, що Довбуш не мав стаціонарних укріплень, і нерідко приписують їх створення його побратимам. Але Довбуш був тут лише один раз, і то короткочасно, у 1744 році. Побували тут й інші опришки (наприклад, Іван Бойчук). Але стояли недовго і не мали ні часу, ні необхідності створювати такі значні укріплення у краю, де не думали довго перебувати. Крім того, побудувати дерев'яні конюшні опришки могли значно швидше, ніж роками довбати печери, які при першому наступі треба було залишати.
Корнило Устинович відвідував Бубнище у різні часи та залишив свої спогади від поїздок. Він безпомилково зумів побачити „жолобини і дірки, які, очевидно, служили для запускання і притуплення до каменя зрубу і сволока теремів". Проте квадратну ємність-цистерну вважав за житницю або в'язницю. У своїх нотатках він писав: „Учений, свідомий археології архітектор міг би ще й нині відтворити тереми, що тут колись до скал приростали; а діло його розв'язало б може загадку, що нам завдає цей підгірський сфінкс, залягаючи на півдорозі з Болехова до Синевідська. Тут мусила іти і престара найкоротша дорога з Княжого Галича на угорський гостинець в Бескиди".
У Бубнищі вже виділена заповідна територія, а наявні сліди дають можливість відтворити дерев'яну забудову послідовно окремими фрагментами. Залишки 80% слідів забудови дозволять відтворити комплекс у найбільш вірогідному вигляді – створити єдиний комплекс дерев’яних наскальних укріплень, який, безумовно, вразить і захопить уяву туристів та екскурсантів, додасть привабливості унікальному природному явищу.

Унікальна пам'ятка природи та історії. В 1981 році резерват "Скелі Довбуша" оголошено заповідником республіканського значення. 

                                              Карта-схема скельного резервату