Середа, 24.10.2018, 01:11
Ви увійшли як Гість | Група "Гости" | RSS__________Вітаємо Вас на нашому сайті!
Головна
Меню сайту
Форма входу
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наше опитування
На відпочинку Ви надаєте перевагу чи для Вас важливо:
Всього відповідей: 302
Гошівський монастир.

Навколо питання виникнення Гошівського монастиря існують різні версії. Якщо врахувати, що перша письмова згадка про село Гошів відноситься до 1464 р., то монастир в урочищі "Красний Ділок" (згодом - "Чорний Ділок"), як місце поселення кількох ченців-пустельників, міг існувати значно раніше. У пошуку кращих і вигідніших умов ченці масово переходили з одного монастиря до іншого, а деякі заселяли необжиті землі на певній віддалі від існуючих поселень. На нашу думку, саме так з'явилися перші ченці в "Красному Ділку". Вибір цього місця для монастиря, можливо, був зумовлений тим, що через село Гошів проходив торговий шлях на Угорщину та Львів. Врахувати слід і те, що не далеко від Гошева, в Синевідську, існував монастир, заснований ще за князя Данила Галицького, який в 1240 р. зупинявся в ньому на ночівлю. Не виключено, що кілька ченців саме цього монастиря в пошуку кращого життя осіли в "Красному Ділку". А можливо, це були ченці-втікачі з Поділля, яке в цей час спустошували набіги кримських татар. Однак за відсутності письмових джерел точно відтворити тодішні події сьогодні не можливо. У монастирському літописі, який після арешту гошівських ченців у березні 1950 р. безслідно зник, теж за словами окремих дослідників 20-30-х рр. XX ст., згадується тільки 1570 р., коли побожний лицар королівського війська кучулад із Тухольщини збудував монастир і церкву на горі "Чорний Ділок". Запис польською мовою був такого змісту: "Народний переказ подає, що монастир у Гошеві заснував Кучулад, колишній славний пришелець із тухольщини за бескидом, а потім ще славніший лицар у коронному війську, за що назвали його Кучуладським; цього за послуги, що їх незабаром учинив батьківщині, мали наділити шляхетським гербом, якби не була перешкода смерть".
Оскільки запис зроблено польською мовою, а Галичина тоді входила до складу Польського королівства, то у читача може виникнути запитання, чи не могли бути ці перші ченці представниками західних, тобто римо-католицьких чинів. Малоймовірно. Перш за все перші римо-католицькі ордени, що з'явились у Галичині - домініканці, францисканці, єзуіти, кармеліти босі й взуті та інші - прибули для місіонерської діяльності з метою поширення римо-католицької віри, а не для пошуків усамітнення у відлюдних місцях. На наш погляд, датою початку офіційної діяльності Гошівського монастиря слід вважати 1509 р. Саме в цьому році він увійшов до реєстру Київської метрополії, тобто став існувати за Студитським уставом. 
У збудованому Кучуладом новому приміщенні ченці, як свідчить монастирський літопис, прожили до початку XVII ст. Тоді сталася трагедія: церква і монастир були спалені, а ченці - убиті. На нашу думку, літописець під "розбійницькою ватагою", очевидно, мав на увазі не розбійників із місцевого населення, а один із загонів кримських татар, які в 1618 р. здійснили черговий набіг на Галичину й дійшли аж до Стрия$IMAGE3-centerСпалені татарами у "Чорному Ділку" церкву і монастир відбудував у 1629 р. Євстахій Шумлянський, який одружився з Анною Гошівською, отримав у власність село Гошів і ксестровство (опіку) над монастирськими землями.
Варто зазначити, що XVII ст. для Української православної церкви в Галичині було особливо важким, оскільки Львівська й Перемиська єпархії не пішли на з'єднання з Апостольським Престолом. Крім того, це був період національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польського панування, яка набула великого розмаху на Наддніпрянській Україні. Населення ж Галичини — „одноплемінне й одновірне" з козаками, після відступу Б. Хмельницького з-під Львова в 1648 р., опинилося беззахисним перед свавіллям польської знаті й католицького духовенства. Так, „некій помещик городка Краковца (Яворовского повета) по имени Лагодовскій, опольщенный русин, приказал русскому священнику и нескольким гражданам утяти головы, разорил местную церковь и забрал все именія сія. Также в городе Рогатине русских граждан садили на паль и вешано. В городе Галич телесными истязаніями испытивано русских людей мірского и духовного сословія".
Польський сейм не дозволяв не з'єднаним священикам мати парафію без згоди власника села, якими були шляхтичі-католики, а в королівських маєтках — без згоди старости.
Польські королі: Ян Казимир, Михайло, Ян III, Август II, котрі правили в XVII ст., під час своєї коронації давали обіт не допускати до сейму та на посаду старости в своїх маєтках жодного некатолика. Приймались інші дискримінаційні по відношенню до українського нез'єднаного духовенства Галичини закони.
Тому без матеріальної допомоги жертводавців більшість нез'єднаних монастирів і церков на той час просто не вижили б. Мав таких жертводавців і Гошівський монастир, про що свідчить „Помянник Гошівського монастиря", який почав вестися за ігумена о. Йосипа Ліщинського з 1662 року (18, 135
У ньому до кінця XVII ст. знаходимо чимало впливових осіб зі Східної України. Зокрема, під 1665 р. записані пожертви, складені колишнім гетьманом Іваном Виговським, який мав родинні маєтки у с. Руда на Львівщині, чернігівським старостою Костянтином Туркулою, носівським старостою Григорієм Гуляницьким, молдавським князем з Пугарська Іваном Марковичем, жидачівським старостою Станіславом Старинським та багатьма іншими. Пожертви зі Східної України свідчать про намагання православних східняків допомогти зберегти монастирі й церкви Галичини від наступу польського католицизму. Але найщедрішими жертводавцями Гошівського монастиря були його ксестори: родина Шумлянських, а згодом Гошівських.
Після смерті Є. Шумлянського значну допомогу монастирю надавав його син Йосиф, який в 1667 р. став Львівським єпископом. Про вибори його на єпископа свідчить запис в монастирському літописі від 12 квітня 1667 р., з якого довідуємося, що цього дня в Гошівському монастирі зібралася 41 знатна особа з Жидачівщини, щоб „за прикладом громадян земель львівської, галицької і кам'янецької" вибрати єпископом Йосифа Шумлянського.
Ставши єпископом, Й. Шумлянський кілька разів у 1668-1670 рр., подорожуючи краєм, неодмінно завертав до Гошівського монастиря, в церкві якого висвячував священиків. Його, як владику і як „особливого добродія монастиря", ченці увіковічили великим портретом, що прикрашав монастирську трапезну до самого закриття монастиря в 1950 р
Вид на Ясну гору та монастир-середина ХVIII ст. 70-х — початку 80-х рр.

XVII ст. монастир з „Чорного Ділка" був перенесений на Ясну Гору. Можливо, в цей час знову сталася пожежа і ченці змушені були перенести монастир на нове місце. Крім того, у літописі згадується ще така подія. Після поразки під Віднем від польського короля Яна ІІІ Собеського й 5000 українських козаків, один із турецьких загонів, повертаючись до Кам'янця-Подільського, який належав туркам, йшов трактом через Стрий на Калуш. „Орда, — як сказано в монастирському літописі, — палячи і руйнуючи села й міста", змусила польську шляхту з околиць втекти аж до Гошева на Ясну Гору, де „під проводом хороброго вождя Степана Братківського", були нашвидкоруч споруджені укріплення. Коли турки почали штурм гори, справу вирішила однаєдина гармата, бомбардир якої вправно прицілився і вбив ворожого воєначальника. Після цього „орда відступила від облоги". Гармату, яка врятувала захисникам життя, а монастир від нової руйнації, ченці Гошівського монастиря бережно зберігали аж до 1939 р. Подальша доля її невідома.

Наприкінці XVII ст. дещо змінилося відношення королівського уряду до православних у Галичині. Причиною цього став „Вічний мир" між Польщею та Московією, підписаний 21 квітня 1686 р. в Андрусові, а також початок спільних військових дій проти Туреччини й Криму. Не чекаючи допомоги Москви, польський король Ян ІІІ вже в липні почав військові дії проти турків у Галичині. Під час походу на Кам'янець, він зупинився на відпочинок під Тисменицею, де 19 липня 1686 р. видав привілей, яким повідомляв польсько-литовських чиновників Речі Посполитої „о повсеместном освобожденіи православного духовенства от всяких повинностей, поборов і воєнних постоев, на равне с духовенством веры римскокатолической. Причину тому подает король Іоанн III вечное примиреніе с царями Московскими". Однак цей політичний крок, зроблений на догоду північно-східному союзнику, був зайвим, оскільки в цьому ж році Москва підкупом добилася згоди константинопольського патріарха на передачу Київської митрополії до складу Московської патріархії. Тільки після цього владики невозз'єднаних з Апостольським Престолом єпархій зрозуміли, що їм з Москвою не по дорозі. У 1691 р. визнала Берестейську Унію Перемиська єпархія, в 1700 р. — Львівська, а в 1702 р. — Луцька. 
У першій половині XVII ст. позитивні зміни відбулися і в чернечому житті Галичини. Однак аж до 1743 р. ченці Львівської та Перемиської єпархій не бажали входити до „Василіянської Конгрегації „Пресвятої Тройці" з центром у Вільно, позаяк вважали, що мають зовсім відмінний спосіб життя, одягу, управління тощо. І це було закономірно, оскільки вони жили за Студитським уставом. Для об'єднання потрібний був час. Тому на Унівському соборчику 1711 р., в якому брали участь настоятелі 42 монастирів Львівської єпархії, під головуванням єпископа Варлаама Шептицького були прийняті так звані Унівські устави, за якими монастирі й надалі мали право діяти на конфедеративних (автономних) правах під загальним керівництвом єпископа. На Замойському синоді 1720 р., в якому брали участь єпископи, священики, архімандрити й настоятелі монастирів, було прийнято рішення, за яким всі монастирі Володимирської, Луцької, Холмської, Львівської та Перемиської єпархій через рік мали об'єднатись в одну Конгрегацію. Однак це об'єднання сталося тільки в 1739 р., коли у Львові в соборі св. Юра під головуванням митрополита Атанасія Шептицького 26 серпня 1739 р. відбулася капітула представників п'ятьох єпархій, на якій була створена „Руська Конгрегація ЧСВВ Покрови Пресвятой Богородиці". І, нарешті, на Дубненській капітулі 1743 р. Литовська й Руська капітули об'єдналися в одну — Руський Чин Святого Василія Великого, який складався з двох Провінцій — Литовської і Руської. Друга половина 60-х рр. XVIII ст. була тривожною. У Європі назрівала війна між Росією, Австрією і Польщею. Було неспокійно і в самій Польщі. Панство скаженіло й визискувало українське населення. Економічний упадок селян¬ства позначався і на становищі Гошівського монастиря, який жив з пожертв віруючих. Крім того, 11 квітня 1762 р. пожежа завдала монастирю й церкві значної шкоди. На відновлен¬ня існуючої з 1729 р. будівлі, а вірніше будівництво нового приміщення монастиря й церкви, потрібні були кошти. Новопризначений ігумен о. Йосафат Ленкевич ЧСВВ, який прибув до монастиря в березні 1770 р., записав у монастирському літописі: „Застав церкву в жалюгіднім стані, що вимагала відновлення, а тодішні часи не були підхожі для такої роботи. В краю настали неспокій і безладдя: з одного боку московські війська, з другого ж боку союз шляхти в боротьбі з польським королем, насильно забирали людям усе, що було придатне до потреб їх вояків, виганяли людей з возами аж у Волощину і за інші кордони. Дім, що в ньому мешкали ченці, валився, а в грошовій скрині було пусто". Зі своєю журбою, як пише ігумен, він звертався за порадою й допомогою до Матері Божої. І ось „в тих журбах одного разу, в пізній осені, явилась мені Пречиста Діва Марія і сказала: „Пересунь дзвіницю на інше місце і осягнеш відповідну площу до будови нового монастиря, і розпочинай будувати його". Почався збір коштів на відбудову монастиря і знайшлися Щедрі жертводавці в особі родин Косаковських і Потоцьких, які дали дерево й гроші. Наприкінці 1771 р. було закінчено будівництво монастиря, а в 1772 р. відновлено церкву.
В 1772 р. Галичина внаслідок першого поділу Польщі, відійшла до складу до складу Австрії.
З середини 30-х рр. XIX ст. відбуваються значні зміни і в Гошівському монастирі. Дерев'яне приміщення невеликої церкви уже не могло вмістити всіх бажаючих під час недільних Богослужінь, а особливо на великі свята. У 1834 р. архітектором Мозером були розроблені план церкви, приміщення монастиря і дзвіниця. Церква мала вигляд рівностороннього хреста з коломротондою в середині; приміщення монастиря - прямокутна двоповерхова споруда з 16 келіями та іншими господарськими кімнатами, а дзвіниця - восьмикутна, двоповерхова. Будівництво приміщення монастиря тривало з 1835 до 1837 рр. На західній стіні приміщення був намальований сонячний годинник, на якому тінь стрілки показувала точну годину (при сонячній годині) впродовж дня. У 1837 р. протоігуменом Галицької провінції о. Орестом Хомчинським був закладений у фундамент церкви символічний камінь. Будівництво церкви, яка існує на ясній горі й донині, завершилось в 1842 році. Освячення відбулося на Спаса, 19 серпня. Наступного року була збудована дзвіниця. Всі п'ять найбільших дзвонів подарували миряни "за одержану ласку" від Божої Матері, як записано в літописі. Під час будівництва біля підніжжя Ясної Гори була збудована маленька капличка на честь Святої Родини. Тут прочани ставили свічки-офірки й молилися навколішки. На віддалі 200 метрів від каплички на схід, при самім роздоріжжі, була збудована дерев'яна капличка на честь св. Івана Непомука. А на половині гори, біля стежки, яка вела на Ясну Гору, була поставлена витесана з каменю статуя св. Онуфрія. На віддалі 200м від монастиря був збудований дерев'яний заїзжий дім для прочан та піддашшя для коней. Крім того, був засаджений на горі сад, а на річці Лужанці, біля підніжжя гори, споруджений водяний млин. Все це будівництво було споруджено завдяки ігумена о. Юліана Мокрицького.
На північній стороні Ясної Гори знаходився чернечий цвинтар, де було біля 30 могил. В одній з кімнат монастирського приміщення знаходилась книгозбірня, де зберігались усі українські книжки, газети, журнали, які виходили в Галичині з 1848 р. Перша світова війна й національно визвольні змагання 1914-1919 рр. спричинились до ще більшого упадку монастиря й церкви. Все запустіло. Монастирські дзвони австрійські вояки зняли з дзвіниці в 1915 р.
І тільки з приходом ігуменів о. Йосипа, а після нього о. Софрона Дяковича і при підтримці мирян монастир зумів відновитися. 
Навесні 1937 р. церква ззовні і з середини була капітально відремонтована. Маляр Запорізький поновив майже всі старі ікони. Був відремонтований орган і проведене електричне світло. Гірляндою з електричних лампочок було прикрашене місце де знаходиться чудотворна ікона.
Добудований був третій ярус дзвіниці, мелодійні дзвони для якого замовили у відомій дзвонарській майстерні Фельчинських у Калуші.
Наприкінці 30-х рр. Гошівський монастир завдяки славі чудодійної ікони Божої Матері став одним з найбільших паломницьких центрів, відомих не тільки в Галичині, але й поза межами Польщі. Однак 1 вересня 1939 р. розпочалась німецько-польська війна. А вже 17 вересня передові частини німецької армії стали на лівому березі річки Стрий. На Різдво Пресвятої Богородиці (21 вересня) червонозоряні танки переїхали через Гошів і зупинилися на правому березі р. Стрий. Відбулося "братання" двох агресорів. 
Навесні 1940 р. почалися масові арешти національно свідомих представників української інтелігенції, а "куркулів" почали обкладати непомірними податками, щоб "добровільно" записувались до колгоспу. Поступово більшість галичан, які спочатку нейтрально сприйняли прихід радянської влади, надивившись на методи "соціалістичного будівництва", почали її ненавидіти.
1 серпня 1941 р. був створений дистрикт "Галичина" й вся влада на окупованій території перейшла до німецького військового командування. Почалися нові порядки.
Німецька окупація не змінила буденного ритму життя гошівських василіян. До церкви приходили миряни, а в серпні 1942 р. і в травні 1943 р. навіть прибули організовано на прощу понад сто членкинь Марійської Дружини з Чорткова.
Під час відновлення радянської влади на теренах Станіславщини у серпні 1944 р. радянсько-партійним органам необхідно було вирішити такі найголовніші проблеми, як проведення колективізації й націоналізації, ліквідація підпілля ОУН-УПА та „возз'єднання" УГКЦ з Російською православною церквою. До середини 50-х років було ліквідовано підпілля й колективізовано понад 90 відсотків індивідуальних господарств. При цьому застосовувались різні способи: від словесних переконань до фізичного знищення.
Початок акції по ліквідації УГКЦ був покладений 6 квітня 1945 р., коли письменник Ярослав Галан під псевдонімом Володимир Росович опублікував у газеті „Вільна Україна" статтю-пасквіль „З хрестом чи з ножем?", у якій УГКЦ та її владики звинувачувалися у різних „гріхах" та „зв'язках" з „українсько-німецькими націоналістами". Підтекст статті був зрозумілий: чи має право на існування така церква, яка скомпрометувала себе „зв'язками" під час німецької окупації?
У ніч з 11 на 12 квітня 1945 р. працівники 4 відділу 2 Управління НКДБ по Станіславській області на чолі з майором Свистуном провели арешт та обшук у помешканні єпископа Григорія Хомишина. Тієї ж ночі були арештовані у Львові єпископ-помічник Станіславської єпархії Іван Лятишевський, митрополит Галицький Йосиф Сліпий, апостольський Візитатор Волині Микола Чарнецький, єпископ-помічник Львівський Микита Будка. Арешти впливових владик УГКЦ були зумовлені не стільки їх „злочинною" діяльністю та „зв'язками з українсько-німецькими націоналістами", скільки наміром обезглавити УГКЦ, викликати в рядах греко-католицьких священиків страх і паніку.
На долю духовенства й чернецтва УГКЦ та її владик у 40-80-х рр. XX ст. випали ті ж самі випробування, що й на долю перших християн в Римській імперії, яких жорстоко переслідували до 313 р. Як перші християни збиралися в катакомбах подалі від своїх переслідувачів, так і греко-католицькі душпастирі змушені були відправляти богослужіння, здійснювати релігійні обряди, уділяти св. Таїнства таємно, так, щоб не побачило „неусипне око" МДБ-КДБ. Але незважаючи на арешти, тюрми, заслання, адмінштрафи, канонічна структура старої Галицької митрополії продовжувала існувати. На місце одних священиків й ченців ставали інші, а владики передавали свої повноваження своїм наступникам. Активно діяла підпіль¬на УГКЦ на теренах Станіславської єпархії.
Боротьба за легалізацію УГКЦ проводилася через переговори з представниками уряду СРСР в Москві й Києві, через контакти з впливовими представниками урядів західних країн, через папських легатів, звернення до світової громадськості, масові богослужіння, мітинги, і навіть почергове голодування в Москві, яке тривало з 19 травня по 24 листопада 1989 р.
Найбільш масові мітинги за легалізацію УГКЦ пройшли 17 вересня у Львові, 1 жовтня в Івано-Франківську та інших містах. Особливо масовим було перезахоронення в „Дем'яновому лазі". 29 жовтня 1989 р, у поминальному Богослужінні та перезахороненні взяли участь понад 50 греко-католицьких священиків.
Не маючи змоги зупинити рух за легалізацію УГКЦ, московське керівництво почало масово відкривати культові споруди, що раніше використовувались під склади та музеї. Ці культові споруди віддавалися представникам Російської православної церкви. Розрахунок був простий: збити хвилю церковного руху та втягнути християн в міжконфесійну боротьбу. Не став винятком і Гошівський монастир. Тут до 1978 р. був дитячий будинок, а церква використовувалася під склад. З 1978 по 1988 р. монастирські келії стали базою відпочинку ВО „Позитрон". А влітку 1988 р. монастир був переданий РПЦ й сюди пересилилося кілька монахів з Почаєва. Почався терміновий ремонт монастиря й церкви. Однак така поспішність РПЦ викликала справедливе обурення місцевого населення, позаяк монастир ніколи не був православним. Протест вилився у хресний хід на Ясну Гору, який організували о. Ярослав Лесів та о. Михайло Гаврилів. Почалося протистояння, яке тривало майже рік і закінчилося тим, що в грудні 1989 р. почаївські ченці вибрались, а монастир був повернутий його законним власникам — Чину СВВ. В області масово відроджувалися релігійні громади УГКЦ. У значній мірі цьому посприяло те, що перемогу на виборах до місцевих органів влади здобули представники демократичного блоку, і теж собор УГКЦ, який відбувся 23 січня 1990 р. у Львові.
На початку 90-х рр. відроджується життя в і Гошівському монастирі. На пожертви віруючих були відремонтовані приміщення монастиря й церква. На початку 1990 р. повернувся до монастиря і став його ігуменом о. Макарій (Михайло) Грень, який свої обов'язки виконував до 1993 р. Після нього ігуменом став о. Макарій (Михайло) Флячок. На основі документів, що збереглися в Державному Івано-Франківському архіві, при сприянні обласної держадміністрації, управління в справах релігії, обласної Ради, адміністрації Болехівської міськради, розуміння ситуації єпископом Івано-Франківської єпархії УПЦ КП Іоасафом триває процес поступового повернення „конфіскованого" в 1950 р. церковного майна. Зокрема, досягнута домовленість про повернення в церкву на Ясній Горі іконостасу, який зберігався в болехівському храмі УПЦ КП. На жаль, сліди гошівської чудотворної ікони Божої Матері втрачені.
Та найбільше була знищена церква Преображення Господнього. Військові склади, школа-інтернат, які тут розміщались за комуністичної доби, перетворили храм в руїну. Куполи, стіни були пошкоджені, в тріщинах, вікна вибиті... Здавалось, відновити будівлю неможливо. Рекомендували закласти новий храм. Та допомогли інші народи. Єпископат м. Майнца (Німеччина) прислав групу експертів під керівництвом доктора Шпендлера, які заклали в стіни, просвердлюючи їх, арматуру, анкери, заповнили їх розчинами цементу високих марок і створили з 260 стержнів єдиний каркас.
— Стояти храмові ще 500 років, — сказав доктор Шпендлер. IMAGE9-center$
Ці роботи велись в 1991-1995 роках, а наступних років німецька фірма „Паус" виконала оздоблювальні роботи, в мармуровій підлозі змонтовано калориферний підігрів. Німецькі спеціалісти провели внутрішнє і зовнішнє озвучення, встановили електронні дзвони, єдині в Україні. Художники-реставратори з Дрогобича, Львова, Борислава здійснили за рік велику роботу — реставрували п'ять великих полотен XVIII ст. і намалювали 15 картин. Освячення відродженої церкви відбулося 1996 року, в 400-ту річницю Берестейської унії. Церква діє і проводить в повному обсязі всі богослужіння. 

P.S. Весь матеріал для даної статті взятий з книжки ; Ігор Андрухів. "ЦАРИЦЯ КАРПАТСЬКОГО КРАЮ". Нарис історії Василіянського чернецтва, монастиря та чудотворної ікони Матері Божої в Гошеві

м.Івано-Франківськ. Видавництво «Нова зоря» 2002 рік
Календар
«  Жовтень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Наша кнопка/лінк

Погода в Болехові

Пошук


.


Petro Kondrat |  Copyright MyCorp © 2018 | Конструктор сайтів - uCoz